Перша згадка про сифіліс в Укаїни датується 1495 роком. У документах князя Івана III захворювання фігурує під назвою "французької".
Захворюваність на сифіліс в царській Укаїни була досить значною, особливо в великих містах.
У 1913 р в Москві було зареєстровано 2160, а в Петербурзі - 2440 хворих на сифіліс на 100 тис. Населення. Через відсутність ефективних методів лікування, організації необхідних санітарно-епідемічних заходів і кваліфікованих кадрів, в структурі захворюваності переважали третинний і вроджений сифіліс.
Була створена юридична база, яка передбачала кримінальну відповідальність хворого за умисне зараження і ухилення від лікування, а також адміністративну відповідальність (штраф) за відмову назвати джерело зараження. Велася постійна боротьба з утримувачами притонів, проводилися так звані "рейди" по місцях найбільшого скупчення людей (ресторани, вокзали, танцмайданчики тощо), під час яких "підозрілі" особи (переважно жіночої статі) затримувалися і піддавалися примусовому медичному огляду на наявність венеричних хвороб.
Що привело до такого обвального зростання ЗПСШ?
Існує комплекс причин. Змінювалися закони держави, уявлення про "нормах життя". Культ грошей і сили (або насильства, у тому числі і сексуального) повністю змінили стереотип поведінкових реакцій в суспільстві. Лібералізація поглядів на статеву поведінку привела до попиту на інтимні послуги і зростання проституції.
Стало ясно, що свого часу були допущені серйозні прогалини в організації контролю за поширенням ЗПСШ, головний з яких - відсутність системи первинної профілактики: системи гігієнічного виховання молоді та навчання дорослого населення основам безпечних сексуальних відносин, недоступність відповідної інформації, індивідуальних засобів захисту і контрацепції. Створення такої системи, яка виховує відповідальне ставлення не тільки до свого здоров'я, а й до здоров'я статевого партнера, вимагає значних витрат і рішень на державному рівні.
Певну роль в зростанні захворюваності на сифіліс зіграла прихильність практичних дерматовенерологів до використання тривалих, курсових методів лікування сифілісу. Так, лікування вторинного рецидивного і раннього прихованого сифілісу могло тривати до 1,5 років, причому частина лікування необхідно було провести в стаціонарі. Дуже важливо відзначити, що цей недолік вдалося виправити буквально "на ходу", на самому початку росту захворюваності.
Завдяки енергійним зусиллям МОЗ РФ, Центрального шкірно-венерологічного Інституту, в практичну охорону здоров'я впроваджено сучасні методи лікування сифілісу препаратами бензатин пеніциліну: вітчизняними (біцилін-1) і імпортними (екстенціллін і ретарпен). Їх використання привело не тільки до перекладу основної частини хворих на амбулаторне лікування (що дало величезний економічний ефект), а й сприяло більш швидкого згасання епідемічного поширення сифілісу, так як при свіжих формах захворювання до етіологічної санації організму призводить навіть одна ін'єкція бензатин пеніциліну.